13. Усі ми знаємо, що цибуля, коли її ріжуть, "заходить в очі" - викликає сльози. Це діють фітонциди. Так, професор Б.П. Токін назвав відкриті ним у рослин летючі захисні речовини: фітон - по-грецьки "рослина", цідо - по-латині "вбиваю". Ця невидима зброя, якою користується цибуля для свого захисту, може захистити й людину.                                   

                                                 Що можуть фітонциди? Вони вбивають палички туберкульозу і дизентерії, бацили черевного тифу. От вам і вінки цибулі, вивішені проти хвороби! Тут, виявляється, уся сила була не у вивішених вінках, а в з'їдених цибулинах. Кажуть, що прийде час, коли цибуля буде захищати не лише себе й людину, а й усе, що людина доручить їй захищати.

 
12. На землі сьогодні є близько 400 видів цибулі, серед них і зовсім для нас чудні й незвичні, як-от багатоярусна цибуля: вона утворює в землі велику цибулину, а на стрілках у неї виростають невеличкі цибульки, які розташовуються у два-три яруси. Героїчною вдачею відзначається гірська цибуля: навіть промерзла "до кісток", вона після розмерзання відновлює схожість. 

 11. Наша ріпчаста цибуля походить з Азії. Дикі її родичі й досі живуть у горах Афганістану, Уралу, Туркменії. Це одна з найдавніших культивованих людиною рослин: шість тисяч років тому єгиптяни вже вирощували цибулю. Відтоді вона оточена увагою, повагою, любов'ю і ... забобонами. Хоч і непоказна річ - цибулина, а все ж вона нагадувала людям місяць, а місяць - символ вічності!

Цибуля - в усі часи їжа бідняків - була для них рослиною священною. Коли єгиптянин хотів довести, що каже правду, він клав перед собою купку цибулин і урочисто клявся ними. У роки, коли лютували морові пошесті - холера, чума, у кожній хаті вивішували вінки цибулі: люди вірили, що цибуля може захистити їх від хвороби. 

 10. Як приправа любисток використовується на Кавказі. Корінь цієї рослини служить для надання гострого смаку деяким національним стравам (у нього солодкаво-гіркий смак).                        У нашій кухні найпопулярнішими приправами можна вважати, мабуть, цибулю й часник (хоча був час, коли хліб і цибуля, хліб і часник були основною їжею - сніданком, вечерею, обідом у полі).

9.  Проте назва любисток сягає корінням грецької мови - це лігустікон (лігурійська рослина). З грецької латиняни зробили левістікум, німці - любештекке, поляки - любістек; так слово дійшло до нас, а потім переосмислилось, завдяки звуковій схожості зі словом любити. Так само, як калина або явір, любисток оспіваний у піснях про нещасливе кохання.

Використовувався він у народній медицині як від болю голови, від нервових та шлункових захворювань. Любистком українські дівчата мили волосся, щоб було густим і блискучим.

8.  Любисток - житель гір півдня Європи - уже дуже давно здобув права громадянства на Україні. Він не тільки чудово почуває себе там, де його садять чи сіють, а й там, де він сіється сам і дичавіє. У нас виник цілий ряд назв цієї рослини: усі вони пов'язані з повір'ям, начебто любисток - це зілля, яким можна причарувати когось, примусити себе любити. Через це в народі в нього є ще цілий рядок схожих назв: любчик, любця, любець, любимене, любист, приворотне зілля. 

7.  Культура м'яти, як і багатьох інших приправ, дуже давня. Стародавні греки вірили, що в кожного лісового струмка, у кожної галявини є своя німфа. Одна з німф - Мента - навічно оселилася в ботаніці й медицині, у кулінарії й парфумерії. Мента - наукова назва м'яти. Проте греки це слово в когось запозичили, а от у кого - невідомо (кажуть, що це був один із середземноморських народів). Римляни взяли у греків цю назву й передали її далі - іншим народам Європи. Ментол - основна частина олії, яка є в листі і квітах м'яти. 

Усі сорти дикої м'яти пахучі, але найбільше ментолу в культурній м'яті (її  вивели англійці 300 років тому). Саме англійці і вживають сушену й дрібно розтерту м'яту, розведену водою, як приправу до м'яса. У нас м'ята, як уже говорилося, використовується у медицині, парфумерії, кондитерській справі тощо.

 

6. Серед назв приправ, нетипових для української кухні, але використовуваних у стравах інших народів, є дві - трохи дивні для нас у цій ролі - м'ята й любисток. Для нас це "аборигени" селянських садків і городів, оспівані в народних піснях і віршах українських поетів, це зілля, у якому купають немовлят, яким лікуються, прикрашають хату. Але щоб це була приправа до страв?.. Виявляється - так, приправа.

 

5. Ще одна дуже давня  "міжнародна" приправа - кмин. Зерна цієї рослини люди вживали як приправу до їжі і напоїв з дуже давніх часів. Ми використовуємо його в парфумерії, для надання потрібного нас запаху напоям, кмином посипають хліб при випіканні, кладуть у консерви та ін. Про те, що цю рослину знають і  культивують здавна, свідчить історія її назви: у дуже давні часи вона прийшла із семітських мов у грецьку, а з грецької - у латинську.

Пізніше або з латинської мови безпосередньо, або із середньовічної німецької слово перебирається на схід. У середньовіччі назва рослини звучала в нас як кумен. У поляків це кмін, в українській мові існує кілька варіантів тієї самої назви: кмин, кмен, кмін, цмін, тмін, тмин. У російську мову слово тмин потрапило через українську.

 4. І назву петрушки, і ставлення до неї у греків перейняли римляни. Далі шлях назви традиційний: з латині в німецьку мову (петерсільє), від німців до чехів (петржель), до поляків (пєтрушка) і до нас - східних слов'ян. Слід пам'ятати, що на час "пересування" назви рослини все далі на схід перша частина її (петрос) усе більше наближалася до імені "Петро" (це ім'я також від петрос) і

все більше віддалялася від первісного значення цього імені ("камінь"), бо городня петрушка давно вже забула про те сіре каміння на півдні Греції, серед якого її вперше помітили люди. У російській мові і назва рослини петрушка і зменшена,  пестлива форма  імені Пётр - Петруша, Петрушка збігаються, а тому і з'явилася думка: петрушку назвали за ім'ям Петро, хоча насправді її назвали зовсім незалежно від цього імені.

3.  Дика петрушка - гірська рослина. Її батьківщина - південна Греція, царство сірого каменю. Звідси і її грецька назва - петроселінон, де петрос - "камінь", а  селінон - "селера". У  Стародавній Греції петрушка була загальновідомою рослиною, про неї не раз згадують у літературі. Її вирощували в садах Еллади. Грецьких героїв і переможців на Олімпійських іграх увінчували майстерно сплетеними в зелені петрушки вінками.     

           Складається враження, наче греки знали, що в петрушці є ще й вітамін Е, необхідний для спортсменів, у яких м'язи увесь час напружені, а значить і втомлені. Ясно, що греки цього не могли знати, просто вони були спостережливими людьми й бачили результати дії петрушки на людський організм.