Дуже вдячна тим, хто заходить на мою сторінку й читає публікації. Сьогодні розпочну писати про льон. Якщо хтось подумав "льон-довгунець", то це так і є. Яка ж то краса, коли цвіте льон! Здається, саме небо розіслалося по землі.

"Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти,"- читаємо в новелі Михайла Коцюбинського "Інтермецо".

     Справді, серед численних несподіванок і неповторних явищ, що їх дарує нам природа, - одне з наймальовничіших див, коли льон цвіте. Наче озеро блакитне, зорові не ввібрати молодої безмежної синяви. Таке привабливе  льонове поле в пору цвітіння. Здається, небо подарувало квітові свою незрівнянну блакитну барву й щедро розлило її довкруж.

Очевидно, саме цією картиною навіяні рядки ідилічної поезії Миколи Вінграновського "Літній ранок":
  У картузах із парусини
  Комбайн комбайнові гукав:
  - То що ж косить? Воно ж все синє!
  Де льон? де небо? де ріка?

               Це типова картина поліських краєвидів.

Соняшник - наш заокеанський гість - одного разу, ступивши на українську землю, знайшов не тільки благодатний грунт для себе, а й органічно вписався в наші краєвиди, зачудував усе суще тут своєю присутністю. Ці сонячні квіти є кількох видів. І всі прекрасні вони!

 

 

 

 Без соняшників аж світ став немислимий. Справді несподівані, невичерпні,безмежні дива твої, ПРИРОДО!

   Золотавого красеня зображували й зображують на своїх полотнах і українські пейзажисти. 

  Рослина органічно вписується в рідні краєвиди, вносить у твір елемент елегійності чи надає йому романтичного спрямування.

Жовті шапки біля краю хати, на городі визирають в картині Петра Левченка "Соняшники". Цій темі присвячений і інший твір митця "Хата. Соняшники". Своєрідною символікою позначені його прекрасні полотна.

 

"Соняшники", "Соняшники та мальви", "Сонячні квіти" - це вже картини народної майстрині Катерини Білокур.

  
І справді, сонячні квіти!

    "Сонячну квітку" почали малювати художники, щойно вона з'явилася на нашому континенті. Відомий автопортрет фламандського художника Антоніса Ван Дейка, де він зображений  із квітучим заморським прибульцем.

 Соняшники малював також великий голландський художник Вінсент Ван Гог. Жовтий колір на його полотнах уособлює сукупність складних почуттів і настроїв.

Ця картина згоріла під час Другої світової війни. Її хочуть відновити японці. Ось така любов до соняшників!

Соняшник, як неодмінна прикмета сільських городів, зустрічається в багатьох художніх творах. Наприклад, в оповіданні Степана Васильченка "Циганка": "Городи та левади зі своїм насоняшничинням, гнилими огірками, качанами з капусти, такою чудовою зброєю до улюбленої школярської потіхи, війни в козаків-розбійників..."

  І в Андрія Головка в оповіданні "Червона хустина" читаємо: "У розчинені сінешні двері видко - в городі соняшники жовті на тин посхилялися, а там.. стежка. Піти нею - просто до панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегів..."

У вірші Кесаря Білиловського "У батьківському краю" є такі рядки: "За тином соняшник гарячий, На кіллях тину сохнуть глеки".

У Михайла Стельмаха соняшник і в порівнянні: "Поправила (братова) біля столу налавник і повернула миле, округле, мов соняшник, обличчя до Якова... У новелі Ольги Кобилянської "Природа" зустрічаємо ще й такий образ: "Немов соняшник, стояла її душа, створена для незвісного якогось щось..."

Із властивістю жовтогарячого красеня  порівнює людську здатність зачудуватися  вражаючими видивами та моментами і Ліна Костенко У вірші "В маєтку гетьмана Івана Сулими":

 І як за сонцем порвертає сонях, 

так довго вслід чомусь дивились ми.

І далі...:

                         А коло хати пелехатий сонях

                          пасе траву в блакитному дощі...

  Соняшник - ще і як символ нашого постійного зачудування довколишнім світом, як виклик силам стихії, невідворотному процесові згасання квітучих барв природи. 
Чудово передає такі настрої і стани у вірші "Соняшник" український поет Богдан-Ігор Антонич:

Солом'яні, руді, мутні краски
Вже осінь пензлем сонця по городі
розкидує, й старій, гнилій колоді
подібні барвою стають листки.
   На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,
   горох журливо хилиться, та й годі.
   Босоніж буйний вітер біг по броді,
   ногами топче мокрими стручки.
І опустіє лан, що цвів у літі.
Зістанеш ти саміний та  німий,
в блиск дивлячись, що вічно той самий.
Хай дощ, хай буря, хай зів'януть квіти,
осліпнеш, почорнієш, та глядіти
не перестанеш ти ні ... ми.

             

    
   

Чи є щось виразніше, красивіше, ніж коли цвіте соняшник?
"Стоїть гарний, як соняшник у цвіту", - кажуть у народі. Слово про соняшник у нашого народу спостережливе, образне, інколи сповнене дотепу, не без гумору також, але завжди ласкаве. Воно настільки милозвучне, що хочеться навести ще кілька висловів з народної мовної скарбниці:
Золоте решето хатинок повне;
Під одним ковпаком сімсот козаків;
Стоїть пан на току в зеленому ковпаку,
а під тим ковпаком сімсот козаків;
Сімсот соколят на одній подушці сплять;
Стоїть дом повен зерном;
Скільки чорних хаток, стільки білих паніматок;
Стоїть палиця, на палиці - хатинка,
 а в тій хатинці повно людей.

                     Оце повідомлення - уже п'ятсоте!