В Осипа Маковея є оповідання "Кроваве поле". 

Зображуючи запустіння, що утворилося внаслідок війни, письменник пише про маки:
"Але буває пора в році, коли се поле, п'ять років не оране, червоніє і стає гарне. Інші поля  зеленіють, синіють, жовкнуть і чорніють, а воно іменно червоніє. Великі простори як жар від мільйонів польних маків, котрі з року в рік займають щораз більше місця. Дрібнесенькі зернятка висипуються, розлітаються з вітром, кільчаться, вкорінюються і цвітуть-цвітуть до пізнього літа. Дозрівають знову, висипаються на землю й небавом знову цвітуть до пізньої осені. 
Чудовий образок. Ціле поле мов покрите червоним кровавим килимом, котрий до сонця мерехтить усіма відтінками полумені. Такого червоного поля не бачили наші діди, бо вони поле орали, і не будуть бачити наші онуки, бо вони будуть поле орати, тільки нам судилося таке диво бачити й думки думати над людською працею і працею людини."

  Не один раз зустрічається образ цієї рослини у творчості  Лесі Українки. Русалка Польова з "Лісової пісні" каже:
        Мак мій жаром червонів,
         а тепер він почорнів,
         наче крівця пролилася,
        в борозенці запеклася..."

В Олександра Олеся мак цвіте на скелі, у рвійному вирі стихій:   
          На сірій скелі мак цвіте ,
          і вітер злий його гойдає,
          і пил на цвіт його мете,
          і лист без жалю обриває.

Світла картина природи, осяяна маком, і у вірші Максима Рильського:
  Підв'язуючи світлий виноград,
  Сміється дівчина не знати з чого,
  Червоних маків розгорівся ряд
  Після дощу, ласкавого й рясного.    

 Співачем червоних маків називають українського поета Василя Чумака. Це він писав:
   Бурями сійтеся, бурями
   Маки - Червоні вогні!  

    Молодий поет іншого, ближчого до нас покоління Степан Будний (я вже писала про нього), що відійшов на зорі життя, за кілька місяців до смерті, передчуваючи трагічну неминучість, записував у щоденнику: 
"Часто мені сниться долина червоних маків. Я йду по ній, а маки доторкаються аж до колін і обпікають. Такі гарячі. Над головою дзвенить небесний дзвін. Він став білим від розпеченого сонця. І ллється згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла.
Коли це було? У дитинстві чи минулого літа?
Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі..."