Квіти.  Їх так багато, що й не злічити. Палахкотять біля вікон українських осель незгасаючим вогнем мальви й жоржини, чорнобривці й маки, нагідки й ромашки, схилила біля криниці свої віти калина. Це вічні обереги нашої духовної спадщини. Усім, хто вирушав у далеку дорогу, хто волею долі опинявся далеко від батьківського порога, вони нагадували: "Там земля мила, де мати народила".
    Квіти - постійні супутники нашого життя.

   2. Синьоокі вісники весни
У березні. коли земля вже прокинулася від зимового сну, у лісі трапляється побачити таку картину: ніби клаптики блакитного неба впали на землю й синіють серед голого віття дерев та кущів. Це вступають у весняний танок цвітіння проліски.
   О цій порі в дубовому лісі два неба: одне - над головою, а друге - під ногами. Подекуди поверхня лісового грунту аж променіє ніжною лазур'ю.

   Про цю квітку є така легенда.
   Колись удавнину, як розказують старі люди, дуже люта була Зима. Щороку Весна виходила на двобій із нею, але часто Зима перемагала й тоді панувала ввесь рік. 
     Ось одного разу Зима люта знову взяла верх над ніжною Весною, закрила її в темниці й сказала: "Ти вийдеш звідси тільки тоді, коли станеться диво- посеред снігу зацвітуть квіти". 
      Засумувала Весна. А ще більше загорювали всі звірі та птахи, які вже знемагали від холоду й голоду. Аж ось одній ластівці пощастило дістатися до Весни у в'язницю. Весна розказала пташці про нездійсненну вимогу Зими. 
     Тоді ластівка прилетіла на землю, припала грудьми до гнігу й почала його гріти своїм маленьким тільцем. І сніг почав танути, не витримавши пташиного тепла, а з-під ластівчиного крила до сонця потяглася відважна синьоока квітка. Побачила те Зима - і відразу втратила свою силу.         Відтоді так і повелося: тільки-но з'являться перші проліски - Зима втікає щодуху до наступного року. Тому-то люди й називають ці квіти синьоокими вісниками весни.