Соняшник, як неодмінна прикмета сільських городів, зустрічається в багатьох художніх творах. Наприклад, в оповіданні Степана Васильченка "Циганка": "Городи та левади зі своїм насоняшничинням, гнилими огірками, качанами з капусти, такою чудовою зброєю до улюбленої школярської потіхи, війни в козаків-розбійників..."

  І в Андрія Головка в оповіданні "Червона хустина" читаємо: "У розчинені сінешні двері видко - в городі соняшники жовті на тин посхилялися, а там.. стежка. Піти нею - просто до панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегів..."

У вірші Кесаря Білиловського "У батьківському краю" є такі рядки: "За тином соняшник гарячий, На кіллях тину сохнуть глеки".

У Михайла Стельмаха соняшник і в порівнянні: "Поправила (братова) біля столу налавник і повернула миле, округле, мов соняшник, обличчя до Якова... У новелі Ольги Кобилянської "Природа" зустрічаємо ще й такий образ: "Немов соняшник, стояла її душа, створена для незвісного якогось щось..."

Із властивістю жовтогарячого красеня  порівнює людську здатність зачудуватися  вражаючими видивами та моментами і Ліна Костенко У вірші "В маєтку гетьмана Івана Сулими":

 І як за сонцем порвертає сонях, 

так довго вслід чомусь дивились ми.

І далі...:

                         А коло хати пелехатий сонях

                          пасе траву в блакитному дощі...