В українському фольклорі соняшник - це насамперед образ хлопця, парубка. Ставлення  до нього доброзичливе, ласкаве, інколи позначене м'якими гумористичними інтонаціями:


Хлопець Мартин
Похилився через тин.
А дівчина Гапка:
"Яка в тебе гарна шапка!
Ще й жовта китиця
Проти сонця світиться,
Як прилетять горобці,
Буде тобі, як вівці
Від сірого вовка".
Що це за промовка?
І це не випадково. Бо й сам соняшник - життєдайний доброзичливець:
Парубійко я вродливий, дуже гарний, не шкодливий;
І росту собі на волі, на городі і у полі.
Квіт до сонця повертаю, за те й назву собі маю.
І олію з мене б'ють, і макуху дістають,
І в веселий свята час дам щось кожному із вас.
Або таке: "Стоїть дубок, на версі картузок, а в картузку -багато діток".
То правда, соняшник упевнено й надійно увійшов у природне довкілля нашого краю, що ані рідних пейзажів, ані картин минувшини, надто ж сільських краєвидів, без нього не уявляємо й не мислимо. Золотоголова квітка на високому стеблі так і світиться, так і виграє повсюдно, обертаючись за рухом сонця, тягнучись до нього. І поетичні уявлення, і художню свідомість полонить як щось первозданне й одвічне.