26.   Історія суфікса –ич, –ович довга й не така вже проста. Спочатку, у давньоруській мові він свідчив, що слово з цим суфіксом – назва молодої тварини (соколич, левич, голубич). У XVI ст. активізуються інші суфікси для цієї є ролі (у російській мові – мышонок, котенок, в українській – мишеня, кошеня), які витіснили слова зі старим суфіксом –ич.

В XI-XII ст. цей давній суфікс ще вживається для називання князівських дітей: у літописах зустрічаємо Василько Ростиславич, Ігор Ярославич. Але це не були наші по батькові, це скоріше були слова того ж ряду, що попович, царевич, цісаревич, тобто «син такого-то» (часто ці слова ставилися перед іменем, а не після, як це робиться тепер). І тільки значно пізніше слова цього типу творення стали тим, чим вони є тепер, - назвами по батькові.

25.   Ми настільки звикли, що всіх дорослих звуть на ім’я і по батькові, що для нас ці три слова – ім’я , по батькові, прізвище – здаються споконвічними узвичаєними ознаками дорослості та офіційності. А всі Петровичі, Івановичі, Олександровичі, Степановичі розчулено зітхають, пригадуючи той неповторний час, коли їх звали СанькАми, ПетькАми, ВанькАми й ТимкАми  без усяких там «овичів».

24.  Ціну людського імені може засвідчити така історія (її розповів М. В. Горбаневський у книжці, яка зветься «В мире имен и названий»): в одному з племен індіанців людина, яка позичала щось, залишала в заклад за позичене не якісь цінності, а власне ім’я. І доки не повертала боргу, ходила без імені; усі члени племені її в цей час ніяк не називали…

23.   І ще одне питання: як люди сприймають імена, як ставляться до них? Відповісти можна було б так: людина неповторна, двох однакових людей немає, а от імена однакові є. Те саме ім’я, тісно пов’язуючись у нашій уяві з людиною, стільки разів змінює барву, скільки людей з цим іменем ми зустрічаємо. Спробуйте уявити оцих людей з однаковими іменами (ви їх добре знаєте): Тарас Шевченко і Тарас Бульба, Микола Островський і Микола Бажан, Максим Кривоніс і Максим Рильський… Імена начебто ті самі, але «барви» цих імен дуже різні, бо пов’язані вони в нашій уяві з дуже неоднаковими людьми…

22.   Коли говорять про солунських братів, які дали нам азбуку, то одного з них називають Константин (Кирило), а другого – просто Мефодій. Чому в молодшого брата два імені? Виявляється, що, коли людина постригалась у ченці (монахи), вона змінювала своє колишнє ім’я на нове. Обряд цей був схожий на похорон: людина начебто помирала для всього земного, разом з нею помирало і її ім’я; народжувалась істота, яка буде служити лише Богові; для цієї нової ролі давалось нове ім’я (звичайно воно починалося на ту саму літеру, що й старе: було Константин – стало Кирило).

21.    Цікаві речі діються з іменами у В’єтнамі й Бірмі: тут протягом життя людина кілька разів змінює своє ім’я – відповідно до традиції, що встановилася. Так, наприклад, у молодості хлопця звуть Маон Тун Шен (маон - юнак), пізніше – Ко Тун Шен (ко- друг) або  У Тун Шен (у - громадянин), якщо людина ця розбагатіє, її назовуть Такин Тун Шен (такин – феодал, пан).

20.  Друге питання: скільки імен може мати людина? Для східних слов’ян загалом кілька імен у людини – явище незвичне. А ось ім’я відомого німецького природознавця, якого ми знаємо як Парацельса (1493-1541): Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (це він придумав гномів).

19.  Проте далеко не всі сучасні імена вдалося розшифрувати. Про ім’я Алла, наприклад, у словниках відомості подані дуже обережно: «Можливо,  пов’язане з грецьким «чужий», «інший»; у російській мові могло асоціюватись з прикметником алый». Ще менше відомостей подають словники про ім’я Інна. Це скоріше здогад, а не пояснення: «Нове неканонічне ім’я неясного походження; могло утворитися шляхом виділення кінцевої частини з таких імен, як Ніна, Альбіна, Ангеліна, Аделіна і подібних».

18.    Ми зовсім не відчуваємо оцінності в наших іменах, а в первісному їх значенні переважала оцінність: Василь (грецьке, «царський»), Геннадій (грецьке, «благородний»), Дмитро (грецьке, «Деметрин», присвійний прикметник від імені богині землеробства і родючості Деметри). Жіночі імена грецького походження  теж можуть бути певним чином «розшифровані»: Катерина – «чиста», Ірина (Ярина, Орися, Оришка) – «мирна», Анастасія (Настя) – від «воскресіння», Зінаїда (Зіна) утворене свого часу від імені бога Зевса, Галина (Галя) – «спокійна, ясніша», Зоя – «життєва».

17.      Шлях, яким приходили до нас канонічні імена, однаковий: із греко-візантійських  джерел через старослов’янську мову в давньоруську. А от більш раннє життя слів, що лягли в основу канонічних імен, досить строкате. Подивіться: Ілля («сила Божа»), Єлизавета («Богом присягаюсь»), Іван («Бог помилував») у грецьку мову потрапили з давньоєврейської. Валентин свого часу було утворено від латинського дієслова «валере» - «бути сильним», «мати значення»; Віталій – від латинського прикметника «віталіс» - «життєвий». Антон виводиться від римського родового імені, корінь якого пов’язується з такими поняттями, як «купую взамін, збільшую ціну».