У відомій "Баладі про соняшник"  Івана Драча образ рослини набуває осмислення, як символ безперервного творчого відкриття і діяння:
 В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
                                  Він бігав наввипередки з вітром,
                      Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
                      І купався коло млина, і лежав у піску,
                      І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве, засмагле сонце
В золотих переливах кучерів
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
                    Обминаючи хмари у небі...

І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!                   

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
    Так осяваюче і виразно, полонивши поетичну увагу автора на початку його творчого шляху, образ цей ще не раз вабитиме поета, принаймні ще зустрінете його у віршах Івана Драча, сучасного українського поета.
   Очевидно, цей сонцесяйний образ якоюсь мірою позначає афористичну експресивну творчість поета і, мабуть, є значним та дорогим для автора.