Відсьогодні почну писати про сонячні квіти. 

"На сонечко я схожий і сонечко люблю, до нього повертаю голівоньку свою" - з цієї народної пісеньки легко здогадатися, що мова йде про красеня наших городів і степових ланів. Його впізнаємо і на картинах багатьох пейзажистів, де він завжди осяйний символ, і то не лише елегійності, а насамперед світлого життєутвердження.

 У відомому оповіданні Олеся Гончара "Соняшники" ця рослина - символ краси люської праці, джерело творчого натхнення. Саме споглядаючи квітуюче соняшникове поле і людську працю на ньому, скульптор відчуває спалах творчого натхнення, осягає красу людини праці: "Йому перехопило дух. Те, що він побачив перед собою, на мить приголомшило й осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишноголові, стрункі й незліченні, і всі як один обернені до свого небесного взірця, до сонця... Здавалось, вони і самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, у зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно і святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалось, несло в собі золотисті відтінки.

... Дівчата рухалися міжряддями, повільно наближаючись до шляху. Там, де вони проходили, із соняшниками творилось щось дивовижне. Втрачаючи свій царський дрімотний спокій, вони зненацька оживали, золоте тарілля, здавалось, само, розігнавшись, летіло стрімголов назустріч одне одному, і, з'єднавшись на мить у поцілункові, знову розліталось урізнобіч, і вже знову вільно сміялося, пустотливо погойдуючись, сяючи розімлілим золотом до сонця... 
    Скульптор відчув раптом, як наяву молодіє, як уміння й обдарованість знову повертаються до нього...
   Стояв весь під владою свого відкриття. Зникло все стороннє. Бачив лише море соняшників, білу косинку та артистичні вигини чудових рук, що, раз у раз здіймаючись, плавно й натхненно подзвонювали у свої золоті литаври..."