А коли зацвітає ряст - то це вже справжнє  торжество природи. Якщо недужа чи стара людина дочекається цієї пори - значить, одужає вона, сили набереться і ще літуватиме, житиме принаймні до нового рясту. Таке повір'я існувало колись у нашому народі. Символічний зміст вкладався і в поняття "топтати ряст", "не топтати більше рясту".

"Далі з'являється голубий ряст, а прадід наказував зірвати його швиденько й топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай Боже, потоптати й того року діждати!", а хто не встигне - тому на той рік рясту не топтати, на лаві не лежати, і ряст у Данилка був дивним тройзіллям, і  казав Данилко за всіма, коли хтось трудний одужував, - "о, уже виліз на ряст!" - пише Юрій Яновський у романі "Вершники".
               

  Навесні , коли розквітнуть проліски та ряст, парубки й дівчата юрбою ходили  в ліс і там топтали ряст. 
Топтали й приспівували:
 Топчу, топчу ряст, ряст,
                                     Бог здоров'я дасть, дасть,
                                    І ще буду топтати,
                                   Щоб на той рік діждати.

     Існують такі народні назви цієї рослини: кокирички, кукирички, півники. І легенда. У глухому лісі жила відьма. Цілу ніч вона те й робила, що літала на мітлі, а вдень відпочивала в лісовій пущі. Та заважав їй півень, спокою не давав своїм кукуріканням. Щойно задрімає відьма, як лине із села оте звичне голосисте кукурікання. Розлютилася відьма й обернула красеня-птаха в рослину півники. А рястом зветься, очевидно, що в невеликому суцвітті багато, рясно дуже квіточок гарних.

 
Цвіт рясту видовище справді зворушливе, краса неймовірна. До того ж різнокольорові квіточки випромінюють медвяні пахощі.

    Та у світі все перехідне й минуще.
          Загинеш, серденько, загинеш,
           Мов ряст весною уночі, -
писав Т. Г. Шевченко в поемі "Княжна".

     "Вінок рясту" - розділ з перешої поетичної збірки Максима Рильського "На білих островах".