Із зачудуванням, ніжністю й співчуттям оспівувала троянди видатна поетеса Леся Українка: 
 А соловейко троянді вродливій
        Так любо співав,
  Голосом дивним співець чарівливий
         Садки розвивав.
Глибокі душевні почуття поєднані з чарівною квіткою у вірші "Останні квітки". Така тривожна, щемка інтонація бринить у Лесиній поезії:
  Ох, розкрились троянди червоні,

  наче рани палкі, восени,

  так жалібно тремтять і палають - 
  прагнуть щастя чи смерті вони?  
Але з трояндами в Лесі Українки пов'язані й інші настрої, інші відчування -  сердечні, палкі. Це почуття кохання до Сергія Мержинського (білоруського революціонера).  Коли вони познайомилися, Сергій уже був невиліковно хворий. Леся писала до коханого: "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені зараз про те, що моє серце віщує й чому я вірити не хочу, не можу.
... Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

... Візьми, візьми мене з собою; ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і загубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми з тобою були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже..."