7. Коли школяра, який сумлінно вчиться, спитати про так зване "правило дев'ятки" - про правопис іншомовних слів, - відповість одразу, а спитайте, як пишеться ім'я героя роману Сервантеса - Дон-Кіхот,  Дон Кіхот, дон Кіхот чи Донкіхот, - замислиться. Розглянемо варіанти.                                      Варіант Дон Кіхот (дон - з великої літери) відпадає, бо слово дон, яке утворене від латинського dominus і по-іспанському означає "пан", пишеться (за правописом) з малої літери й окремо від власного імені. Тоді реальним видається варіант дон Кіхот. Справді, у поєднанні з іспанськими іменами дон відмінюється як самостійне слово: дон Федеріко, дона Федеріко, дону Федеріко і т. д. Але хіба кажуть "дону Кіхоту", "з доном Кіхотом"? Звичайно, ні. Це свідчить про те, що слово дон тут утратило своє самостійне значення і входить до власної назви, друга ж частина якої окремо не вживається (справді, не кажуть "Санчо Панса поїхав з Кіхотом").                                                         

Таким чином, у мовній практиці утворилося єдине ім'я Дон-Кіхот, і оскільки воно починається елементом Дон, то він пишеться з великої літери. Це стосується не тільки героя роману Сервантеса, а й дійової особи творів Байрона, Пушкіна, Лесі Українки - Дон-Жуана. Коли йдеться про цих літературних персонажів, слово Дон пишеться з великої літери, до загальновживаного імені воно приєднується через дефіс і при відмінюванні не змінюється: Дон-Кіхота, Дон-Жуанові, Дон-Жуаном.

                                                                              

6. А буває й так, що дефіс і зовсім зникає. Відомо, що іменник соціао-демократ і утворений від нього прикметник соціал-демократичний пишуться через дефіс. Але, читаючи газету, натрапляємо на таке: прислівник по-соціаодемократичному написаний з одним дефісом - після по- (як у будь-якому прислівнику з цим префіксом), а другого дефіса - між соціал і демократичному - немає. Що це - друкарська помилка, коректорський недогляд? Та, виявляється, є правило: якщо прислівник утворений від складного прикметника, що пишеться через дефіс (наприклад, соціал-демократичний), за допомогою префікса по- і  суфіксів -ому або  -и, то він пишеться не з двома дефісами, а з одним - після  по-  (по-соціалдемократичному). 

5. - Ну й що, скажете ви, просто забула людина поставити дефіс. І без нього ясно: друг приїде до Києва у квітні або травні. А чи справді це так? Може, тут пропущено не дефіс, а тире. Тоді зміст уже інший: ви зможете досхочу наговоритися зі своїм приятелем, бо у відрядженні він перебуватиме досить довго - цілих два місяці.        - З чого це ви взяли?                                                                            - Звичайно, можливий і ваш варіант, але й мій теж. Річ у тім, що ми можемо тільки догадуватися, якого саме знака не поставив ваш знайомий: якщо він забув про дефіс, то це означає, що точно ще не знає, коли приїде - приблизно в один із двох місяців (а б о  у квітні, а б о  в травні).

Коли ж він пропустив тире, то відрядження його планується на два місяці (він буде в Києві п р о т я г о м  квітня і травня).              Ось яке значення може мати довжина рисочки між словами.

4. А тепер подивимося, які випадки трапляються у взаєминах між дефісом і тире.                                                                                              Припустимо, ви одержали від свого приятеля листа. Читаєте: "Дуже поспішаю, тому не пишу докладно. У квітні травні буду в Києві у відрядженні, тоді вже про все поговоримо". Ваш знайомий міг би й не повідомляти, що дуже поспішає: ви це бачите й самі - адже він забув поставити знак між назвами місяців. Але така неуважність інколи може спричинитися до серйозного непорозуміння: від маленького знака багато чого залежить. 

3. А що таке займенник? Це слово, яке вживається за і м е н н и к, тобто замість іменника, а російською мовою - местоимение, тобто вместо имени (существительно го). Очевидно, сюди можна віднести й написання словосполучення сам на сам і тим пояснити й виправдати  наявність його в довідковій літературі в такому вигляді.                         Звичайно, було б певніше, якби в наступному виданні "Українського правопису" було додано, що йдеться і про словосполучення прислівникового типу, які складаються з двох займенників або числівників з прийменником: сам на сам, один на один. Тоді ніяких сумнівів не було б.    

2. Здавалося б, що й сам на сам слід так писати, проте в поданому правописом переліку словосполучень, які охоплює це правило, сам на сам немає. Що це: випадковість, помилка? Як же тоді розуміти одностайність словників, де знаходимо сам на сам без дефісів? Може, це якийсь виняток? Правопис відповіді не дає.

Проте в ньому сказано, що словосполучення, які мають значення прислівників і складаються з двох іменників з одним або з двома прийменниками (наприклад, рік у рік, день у день, раз у раз), пишуться окремо. Але ж слово сам - не іменник, а займенник... 

ТЕМА "Цей непостійний дефіс"

 1. Неспокійна вдача в дефіса: то він є, то в подібних словах раптом зникає, то поступається місцем тире, а буває навіть і так: та сама назва залежно від значення, яке вона дістає в реченні, може писатися і через дефіс, і разом. Відомо, що словосполучення, які являють собою повторення того самого слова або тих самих частин прислівникового типу, треба писати через дефіс: хоч-не-хоч, віч-на-віч.  

5. А займенник він у формі множини раніше, до революції, уживали часто щодо вищої за соціальним становищем людини. І тому після революції, коли хотіли висміяти пихату людину, що зверхньо ставилася до інших, часто іронізували: "Пан пішли, а їхня паличка стоїть".                                      Форму множини займенника - ви - нерідко вживають, звертаючись до батька, матері; завжди - узагалі до старших людей - на знак поваги. 

 

4. Та слово "воно" часто містить у собі й співчуття до того, кому доводиться страждати, хвилюватися, хворіти. Хлопчикові лікують зуби, а мати в коридорі переживає: "Воно ж там, бідне, так мучиться!" - "Воно таке ще маленьке, а як старається", - з ніжністю каже інша мама, повертаючись з концерту, у якому виступала її дочка - учениця музичної школи. І це не тому, що матері наче подумки називають своїх синів і дочок хлоп'ям, дівчам, малям, дитям, - співчуття або замилування займенник воно може виражати й стосовно дорослих людей. 

3. Ця невигадана історія показує, що навіть форма слова іноді буває дуже промовистою, передає цілу гаму почуттів.                           Цікаво, що особовий займенник він у формі середнього роду може виражати протилежні емоції. У бабусиних словах прозвучала іронія: вона не могла подумати, що такий молодий хлопець - вправний художник.                                                              Тут можливий і інший варіант тлумачення: у селі старі люди часом кажуть воно на невідому людину. Наприклад, побачивши незнайому жінку, можуть спитати: "Що воно там іде вулицею?", тобто "Хто це йде вулицею?" або "Що це за жінка йде вулицею?".                                                                                                                                             Зразки вживання іронічного "воно" можна знайти у творах Остапа Вишні.

2. Через два дні портрет був готовий, і всі, хто його бачив, казали, що Олена Дмитрівна на ньому як жива, тільки ще гарніші - якось по-особливому світилися її очі. Минуло кілька тижнів. У клубі, ще без рамок, просто на підлозі стояли картини молодого художника. А він багато малював, і, як і раніше, навколо нього збиралося чимало глядачів. Якось нагодилася та сама бабуся з відром, тільки спитала вона вже інакше: 

  -Що він сьогодні малює?                                                                 А коли на підлозі в клубі вишикувалася ціла галерея портретів, бабуся спитала:                                                                                       - А кого вони ще малюватимуть?                                                     Звичайно, стара бабуся ніколи не чула про стилістичні функції займенника; вона говорила, як усі в селі. Воно сказала на художника тому, що спершу не вірила в його творчі можливості.

Побачивши, що помилилася в оцінці його здібностей, ужила нейтральну форму він, а переконавшись, що хлопець чудово малює, сказала про нього з повагою - вони.  

ТЕМА "Фокуси займенника"                        1. Молодий художник, готуючись до виставки, приїхав у село, де його не знали. Він хотів написати портрети передових колгоспників. Того ж таки дня почав працювати. Знатна доярка, майстер машинного доїння Олена Дмитрівна, сиділа перед ним на стільці біля корівника, а за спиною в художника зібрався чималий гурт вільних від роботи колгоспників, які уважно стежили за кожним його рухом. Сам він був невеликий на зріст, худорлявий. У натовпі пошепки перемовлялися, а одна бабуся, яка проходила з білим емальованим відром, досить голосно спитала:                                        -  Що воно там малює?                                                            Художник почув цю репліку й мовчки всміхнувся. 

11. Кожне слово, ужите в усній чи писемній мові, повинне виконувати певну смислову, а часто ще й стилістичну функцію. Слово, без якого в реченні можна обійтися, не сприяє кращому вираженню думки, а, навпаки, нерідко затемнює її.                                   

 Наша епоха відзначається бурхливим ритмом життя, а це спричиняється до вироблення ощадливості у витрачанні часу не тільки на виробництво матеріальних ціннностей, на подолання відстаней, а й на вираження думки, на словесне оформлення її.  

10. Звичайно, це не поширюється на такі слова, як автотраса, автоінспектор, автоколона, де елемент авто - є вже вторинним; наприклад, автомобіль - це "той, що сам рухається", а автораса - "щлях, по якому курсують автомашини", автоінспектор - "особа, яка стежить за додержанням водіями автомобілів правил безпеки руху", автоколона - "зосередження автомобілів".

  

9. У словах автопортрет, автобіографія, автограф перша частина в грецькій мові мала вигляд autos і означала "сам, свій". Тому не можна сказати: "розповів свою автобіографію", "написав свій автопортрет", "дав свій автограф". Адже наше слово свій і частина запозиченого слова - авто - означають те саме. Якщо слово автобіографія по частинах перекласти українською мовою, то вийде "свій життєпис" (bio - життя, grapheo - пишу). І коли ми кажемо "своя автобіографія", то це означає "свій свійжиттєпис". Отже, треба говорити: "розповів автобіографію", "написав автопортрет", "дав автограф" або "розповів свою біографію", "написав свій портрет". 

 

8. Так звана тавтологія - повторення поняття, виражене словом з тим самим коренем або з іншим - часто буває під час вживання слів іншомовного походження внаслідок того, що ми не усвідомлюємо або не знаємо точного значення цього слова в тій мові, з якої воно запозичене. Так, наприклад, не раз можна почути: "Як ти сфотографувався - у профіль чи в анфас?"  Але той, хто так сказав, зробив помилку: прийменник в тут зайвий, бо у французькй мові, звідки пришло це слово, анфас - не ціле слово, а іменник з прийменником: face означає "лице, обличчя", а прийменник an - "в".

Отже, українською мовою треба говорити: "сфотографувався анфас" (французький іменник ми сприймаємо разом з прийменником).   

7. Часом слово місто треба вжити поруч із власною назвою з двох причин: по-перше, якщо цей населений пункт маловідомий і слухачі або читатчі не знають, якого він адміністративного підпорядкування. Наприклад, в індустріальних районах, таких, як Донбас та інших,

багато селищ міського типу і маленьких міст, різниця між якими в кількості населення не дуже велика. Щоб підкреслити, що йдеться про саме місто, треба назвати це родове поняття. По-друге, інколи місто має таку назву, як і село, (наприклад, Дружківка), і, щоб показати, що йдеться саме про перше, слід підкреслити це називанням родового поняття (місто).