5. Виникає питання: а як же знати, на чому хотів наголосити автор книжки? Це важливо не тільки тоді, коли читаєш для когось уголос, а й коли пробігаєш очима текст мовчки. Тут усе визначає контекст - те, що було сказано перед нашим реченням (інколи багато важить і те, що говориться далі). Контекст з'ясовує ситуацію, і нам стає ясно, де слід робити логічний наголос і як бути з дефісом.   

4. Якби це речення було з диктанту, ніяких труднощів не виникало б, оскільки людина, говорячи або читаючи, крім того, що наголошує кожне слово, вимовляючи його, за допомогою інтонації виділяє слово, на яке падає логічний наголос. Цим уточнюється думка, що її виражає речення.                                                                    У нашому прикладі виділяють інтонацією дієслово, коли за змістом важливо підкреслити, що дія відбулася (таки приніс), і логічний наголос ставлять на займеннику, якщо треба підкреслити особу виконавця (він-таки). 

3. Правда, у реченні часом нелегко буває визначити, з яким саме словом пов'язана частка таки. Припустимо, перед нами речення: "Він таки приніс книжку". Чи правильно воно написане? Відразу сказати не можна. Чому? Безперечно, не треба ставити дефіса після слова таки, бо воно стоїть перед словом приніс. Але невідомо, чи слово таки стосується дієслова, чи займенника він. Усе залежить від того, що саме хочуть наголосити в реченні. Якщо перед цим ішлося про те, п р и н е с е  хтось книжку чи ні, то таки стосується дієслова; коли ж мають намір підкреслити, що саме ця о с о б а, а не інша, принесла книжку, то частка таки стосується займенника. І оскільки вона стоїть після нього, між ними ставиться дефіс.    

2. А от у реченні "Таки розважав нас культпрацівник у будинку відпочинку" після таки дефіса ставити не треба, бо це слово стоїть перед тим, якого стосується. А ще дефіс не ставиться, коли таки хоч і стоїть після того слова, якого стосується, але не безпосередньо, а коли між ними є частки ж, же. Наприклад, все-таки пишеться через дефіс, а все ж таки - окремо, бо перед таки стоїть частка ж. 

Тема "Зі зміною місць... дещо і змінюється"    1. І знов про дефіс. Відомо, що частки бо, но, то, от пишуться завжди через дефіс. А от уже щодо частки таки цього сказати не можна: вона то виступає з дефісом, то відкидає його. Якщо таки стоїть після слова, з яким граматично й логічно пов'язане, дефіс ставиться.                                                                                               Прощай, убогий Кос-Арале,                                                                                                                       Нудьгу заклятую мою                                                                                                                                 Ти розважав-таки два літа, - читаємо в Т. Г. Шевченка. Розважав-таки пишеться через дефіс.

  

5. Очевидно, дівчинку збили з пантелику слова Земфіри, яка, представляючи своєму батькові Алеко, сказала: "Он хочет быть, как мы, цыганом".                                                    Але тут ідеться не про національність, а про циганське вільне життя, як  воно уявлялося пушкінському героєві.                                                                                  Отже, хоч ми і розуміємо, що йдеться про циганське життя і формально з погляду граматики конструкція "піти в цигани" можлива, але практично її не вживають.

4. Тепер повернемося до дівчини. Ми помітили, що в її словах це все правильно. Сказати "піти в цигани" не можна. Яка різниця між "піти в шахтарі" і "піти в цигани"? Шахтар, матрос, сталевар - це назви професій, категорія соціальна; шахтарем, матросом, сталеваром може стати будь-яка людина, якщо вона має фізичну силу й певні знання, а стати іншої національності не можна. 

3. Ще приклади: "Хлопець вирішив, як і батько, піти в сталевари"; "Коли почалася Велика Вітчизняна війна, нашого дідуся в армію не взяли, і він вирішив піти в партизани, боротися проти фашистів". Піти в сталевари, у партизани, у шахтарі, у льотчики - в усіх цих конструкціях бачимо іменник, що означає живу істоту, у формі називного відмінка множини.  

2. Спостереження показують, що це буває тоді, коли іменник виступає з прийменником в і формально має закінчення називного відмінка, але відповідає на граматичні питання не к о г о? щ о?, а к у д и?, наприклад: "Цар віддав Шекченка в солдати" - віддав не в   к о г о? щ о?, а віддав   к у д и? Іменник солдати з приймеником в у реченнях такого типу виконує синтаксичну роль уже не додатка, а обставини місця. 

Тема "Чи можна податися в цигани?"                        1. Одного разу мені довелося почути, як дівчинка розповідала подрузі зміст поеми О. С. Пушкіна "Цигани". "Алеко вирішив піти в цигани", - долетіла до мене фраза із сусідньої лавочки в парку. Чи можна так казати?                                                                     Відомо, що в знахідному відмінку множини назви живих істот, які належать до чоловічого роду, приймають закінчення родового відмінка, а назви предметів - називного.                               І все-таки є випадки, коли назви людей у знахідному відмінку множини вживаються у формі називного, а не родового.

4. Очевидно, як і у виборі форми родового відмінка множини для слів тесля, суддя, і для весільного старости певне значення мала та обставина, що роль сватів виконували тільки чоловіки. І тут наче проявилося підсвідоме бажання носіїв мови привести у відповідність такі категорії, як рід за статтю і рід граматичний, усунути відхилення, що полягає у віднесенні до першої відміни іменників, які означають осіб чоловічої статі.                                   

Серед поширених раніше варіантів сусіда і сусід другий виявився стійкішим, частіше вживаним у літературній мові останнього часу, тому й у родовому відмінку множини закріпилася форма із закінченням -ів - сусідів. 

3. Те саме відбувається зі словом староста в значенні дійової особи традиційного весільного обряду. Закінчення, властиві іменникам чоловічого роду в множині, і перенесення на них наголосу відрізняють це слово від іменника староста в значенні "відповідальна особа в якійсь групі людей" (староста класу, староста гуртка). Весільні - старостИ, старост, старостам, старостами, старостах; у гуртках - стАрости, старост, старостам, старостами, старостах.  

2. Та не завжди так поводять себе іменники, що за формою називного відмінка однини належать до першої відміни, але, як правило, означають осіб чоловічої статі. Напрклад, тесля - чоловіча професія; суддя - до початку XX ст. тільки чоловіча. І ось життя, наче прагнучи усунути неправомірність віднесення таких слів, як тесля, суддя, до першої відміни, де всі інші іменники жіночого роду, утверджує для них закінчення іменників другої відміни, що охоплює в основному іменники чоловічого роду: теслів, суддів.  

Тема "Природа бере гору"                             1. Усім відомо, що іменники, які закінчуються на -а або -я, належать до першої відміни і в родовому відмінку множини не мають закінчення або, як кажуть мовознавці, мають нульове закінчення. Ну, припустимо, шафа в родовому відмінку закінчується, як говорять у мовознвчій науці, на чисту основу - шаф; хата - хат; клуня - клунь; ткаля - ткаль.  

7. І слово гілка впливає на форму родового відмінка множини: замість голок - гілок. Та в цьому разі порушення фонетичної закономірності під впливом аналогії виявилося дуже корисним для мови. Якби цього не було, то ми в родовому відмінку множини не могли б відрізнити гілку від голки, а тепер можемо. Якщо сказати: " У мене в руках кілька гілок", то це означає, що я тримаю рослину, а говорячи "кілька голок", маємо на увазі інструмент для шиття. Правда, голкою називається і гострий, колючий росток хвойних дерев, але він і своєю формою (і слово, що його означає, своєю граматичною формою) пов'язаний з голкою для шиття.                                              Часом закон граматичної аналогії діє не тільки щодо відмінкових форм, а й щодо інших. Від іменника нога здрібніла форма ніжка впливає на здрібніло-пестливу форму ніженька, де і виникло "незаконно": оскільки склад відкритий, мало б бути о.    Отака вона, аналогія.   

6. Та інколи буває й так, що більшість підпорядковується меншості, і всі непрямі відмінки рівняються на називний: порушуючи фонетичний закон, о в закритому складі не чергується з і під впливом форми називного відмінка, де о у відкритому складі. Ми говоримо й пишемо борця, борцем, тому що в називному борець (немає чергування з і, бо о стоїть у відкритому складі); гребця, гребцеві, гребцем, бо в називному відмінку е цілком закономірно виступає в закритому складі, і це впливає на форми всії відмінків.                                                              Кільце, кільця, кільцю, кільцем, на кільці; кільця, кілець... Але ж тут відкритий склад, чому ж і, а не о? Виявляється, за аналогією, уподібнюється до всіх інших форм однини й множини, що мають і.  

5. Розглянуті нами іменники чоловічого роду мали суфікси, а не мали префіксів. А є й такі, що, навпаки, мають префікси, але не мають суфіксів, наприклад, завод, затор. Здавалося б, що тут, так само як у структурно подібних їм словах загін, забій, потік, у закритому складі повинне було б відбуватися чергування о з і.

Проте цього не сталося, і, замість "завід", утворилося слово завод за аналогією до інших - непрямих - відмінків (заво-ду, заво-дові, заво-дом). Так само: затор, тому що зато-ру, зато-ром і т. д. 

4. Так само склалася доля й слів дзвінок, рівень, стілець. Дзві-нок, бо дзвін-ка, дзвін-ку, дзвін-ком, хоч мало б бути дзво-нок, як у словах з тим самим коренем - дзво-ни-ти, дзво-ни; рівень, бо рів-ня, рів-ню, рів-нем, а мало б бути ровень (порівняймо , у російській мові - уровень); сті-лець (замість очікуваного сто-лець), тому що в інших відмінках колишнє, давнє о опинилося в закритому складі й перейшло в і.    

3. Ось тут і починає діяти закон граматичної аналогії. Подивимося на інші, непрямі (тобто всі, крім називного) відмінки цього слова. Виявляється, що в них колишнє, давнє о опинилося в закритому складі й тому, цілком закономірно, перейшло в і: кін-ця, кін-цю, знахідний - як називний, бо йдеться про неживий предмет, кін-цем, на кін-ці. І ось під впливом більшості відмінкових форм, за аналогією до них, і форма називного відмінка, замість конець, має форму кі-нець. 

2. У мові так сталося, що ці давні о, е у відкритому складі лишалися, а в закритому переходили в і. Наприклад, особа (о у відкритому складі) - осіб (о в закритому складі перейшло в і), Харкова (о у відкритому складі) - Харків (о в закритому складі перейшло в і). Це закономірно. Але як пояснити той факт, що слово кінець має таку форму, чому давнє о перйшло в і, коли за фонетичним законом (у відкритому складі ко-) воно не повинне  було б переходити?  

Тема "За аналогією"                                  1. В українській мові є слова, які за мовними законами повинні були б мати іншу форму. Що ж примусило їх порушити закономірність? Бажання не відстати від своїх близьких родичів - споріднених форм. Таке уподібнення до інших форм у науці називається явищем аналогії.                               Ми вже говорили, що колись у мові були так звані редуковані або, як їх ще називають, зредуковані, тобто вкорочені голосні звуки, напівголосні - ъ (єр) і ь (єрчик), які згодом, залежно від місця їх розташування в слові, або зникли, або перейшли в голосні повного творення, відповідно о та е. Так от ці о та е, що виникли після важливої події в історії мови - зникнення, або, як кажуть у мовознавстві, занепаду редукованих, є новими в порівнянні з так званими давніми о, е, тобто звичайними голосними, які існували давно поряд з напівголосними - редукованими звуками. 

2. Форма чоловічого роду виникла в українській мові на основі запозичення з німеької, у якій der Saal - іменник чоловічого роду, а форма жіночого роду - зала - утворилася від французького іменника жіночого роду la salle.           Таким чином, різні джерела запозичення дали різні за родом форми того самого слова.                                                                         Подібна історія і в слова жираф, яке вживається і у формі жіночого роду. Іменник жираф запозичений із французької мови, а жирафа - з діалекту німецької або з італійської - giraffa, що, у свою чергу, виникло з арабського zurafa.                                     Так за граматичною формою слова нерідко можна визначити маршрут мандрів по світу.

Тема "Звідки пішли жирафи ? "              

1. У нашій сучасній літературній мові частіше вживається слово зал - у чоловічому роді, але в усному, розмовному спілкуванні можна інколи почути й слово зала - іменник жіночоого роду. А раніше, років сто тому, обидві форми вживалися майже однаково часто.                                                                                                       Як же пояснити існування в українській мові двох форм того самого іменника, які відрізняються родом?                                                          Як відомо, слово це - запозичене, прийшло в нашу мову з іншої. Його здатність виступати у формі зал і зала пов'язана саме з тим, що воно запозичене. З якої ж мови воно до нас прийшло? Виявляється, з двох. І в цьому криється розгадка його граматичної дволикості. 

5. Так само, наголосом, відрізняються й ім'я по батькові та прізвища. Якщо написати: "Батько сьогодні зустрів Миколу Григоровича", то й не знатимеш, як правильно прочитати - Григоровича чи Григоровича, а в усній мові наголос вносить ясність: прізвище мє наголос на третьому складі, ім'я по батькові - на другому.

4. Прізвище Федько  наголошується, як ім'я, а Богдан часто наголошують на першому складі й тим відрізняють від чоловічого імені Богдан.                                                                  Очевидно, у цьому є й практична доцільність. Справді, якщо сказати: "Я йду грати в шахи з Богданом", ясно, що з хлопцем на ім'я Богдан, а коли в класі є учень на прізвище Богдан, то переплутати їх можна тільки на письмі, а звучанням, власне - наголосом - вони відрізняються.

3. Відрізняють власну назву від загальної і в прізвищі Гончар. А виявляється це у сфер морфології: у родовому відмінку однини слово гончар має закінчення -я - гончаря, а коли воно означає прізвище, то в закінченні пишуть -а - Гончара, тобто, замість відмінювання за м'якою групою, змінюють як іменник мішаної групи другої відміни: Гончара... Гончарем.