Краса соняшника, його не тільки поживні властивості, а й цілющі, додали слави "сонячній квітці" в нашому народі. Вона й мислиться як незамінний і всюдисущий наш супутник, як окраса сільських обійсть, як бажаний і ласкавий зустрічний при дорозі, як оберег домашнього затишку і надійної  життєвої опори. Поодиноку жовтогарячу квітку можна зустріти в найнесподіваніших місцях - скрізь, куди доля чи випадок, а скоріш людина занесла малу соняшникову насінину.

 
Давненько вже примандрували золотоголові заморські прибульці і в благословенну Україну, щоб стати на сторожі вічного спококю нашого національного генія:"Подекуди на самих верхах гір з долинок та западин виглядали жовті соняшники". Це уривок з нарису Івана Нечуя-Левицького "Шевченкова могила". Є  в письменника й такі прозові рядки: "І вздовж, і впоперек по грядках гуляли в хрещика зелені рядки гостролистої кукурудзи та широколистого соняшника". "Один соняшник розкинув розкішний лист над огорожею й схилив важку жовту голову через тин".

У міському оточенні побачив нашого красеня поет Василь Діденко та написав вірш "Соняшникові на вулиці Артема в Києві":

Як ти тут виріс біля бруківки,
Станом тендітний, соняху-карлику?
Десь там, у полі, грому підківки,
Зливи срібло, що вишумлює здалеку.
Десь там, у полі, дорогу широку
Липень прослав не дному побратиму.
Ти ж серед міста зіп'явся нівроку,
Мовою тихою шепчеш: "Цвістиму".

 

У Росії соняшник з'явився наприкінці XVII століття. Тут він поширився масово. На Україні також. Люди в нашому краї гідно поціновували смачні й поживні якості насіння заморського прибульця. А пасічники помітили, що біля "квітки сонця" роями збиралися бджоли, і мед напрочуд запашний, і взяток багатий. 

Та найнеочікуваніші і найбільші відкриття були ще попереду. У XVIII столітті деякі вчені-агрономи вже передбачали можливість одержання олії з плодів "сонячної квітки". Але практично це вдалося здійснити 1829 року селянинові-кріпаку Дмитрові Бочкарьову із слободи Олексіївки Воронезької губернії. Ось як про це повідомлялося у виданні "Економічні питання", у статті "Про розведення соняшників": " ... якийсь Бочкарьов, селянин графа Шереметьєва ... надумав для проби посіяти на своєму городі (так, задля розваги) невеличку кількість соняшникового насіння. Коли соняшники виросли, він, Бочкарьов, їх прополов, а потім одержав насіння. Бочкарьов спробував насіння переробити на ручній олійниці і, на свою радість, одержав чудову олію, якої він ніколи не бачиві якої тут не було ніколи в продажу..."

Соняшникова олія - один з найбільш корисних і життєво необхідних продуктів у житті сучасної людини.

      Справді, квітка соняшника рідкісне, осяйне диво природи, незвичайний феномен рослинного світу. Є в ній щось від ромашки. Тільки величніше, виразніше.
Квітка рослини  - це своєрідний кошик, корзинка. Суцвіття її складається з півтори й більше тисячі маленьких квіточок. Розміщені вони в такому порядку: плідні квіточки всередині, а попід краєм кошика - безплідні, вони утворюють жовте сонцесяйне обрамлення, яке принаджує комах-запилювачів.
Краса квітки, її своєрідна будова викликають зачудування, і спостережлива образна народна мудрість не оминула увагою це рослинне диво:

Біля кілка золота голівка;
Стою стрункий, високий в зелених шатах я,
І золотом оздоблена голівонька моя;
Повернуло до сонця золоте вінце;
На сонце подібне, до сонця хилиться;
Ріс, ріс, похвалився, на кінчику розпустився;
Повернулось до сонця золоте донце.

Гарна корзинка і пору дозрівання.Насінини в кошику укладаються також рівними рядочками, достигають вони нерівночасно - спершу по краях, а потім - до центра. І за величиною неоднакові: по краях більші, а в центрі - менші.

- А яке смачне смажене насіння! Ласуйте на здоров'я!

У 1576 році соняшником зацікавився французький ботанік Матіас де Лобель (Лобеліус). Він грунтовно вивчив заморську рослину, склав науковий опис, узаконив її ботанічну назву "хеліантус" (від гр. "хеліос" - сонце, і "антос" - квітка).
 А шведський натураліст Карл Лінней назвав цю рослину "хеліантус аннус", що в перекладі означає "сонячна квітка однорічна". Назва рослини й нині в багатьох народів світу містить у корені слово "сонце".
У Польщі, наприклад, її звуть "слунечником"(сонце по-польськи - слунце); у Болгарії соняшник - сълнчоглєд; у сербів - сонцекруг; по-вірменськи - аревадахік (квітка сонця); грузини називають рослину сзесумзіра ("той, що весь час дивиться на сонце"); німецькою мовою соняшник - зоненблюме (сонячна квітка); англійською - санфлауер (квітка сонця).

У наших краях, як і в Європі, соняшник з'явився не так уже й давно, якщо міряти історичними масштабами.

Батьківщина соняшника - далека Америка. Тому осяйне жовтогаряче диво засяяло вже після великих географічних відкриттів і підкорювань. Дрібні чорні насінини цієї рослини вперше потрапили до Європи, вважають, 1510 року. Їх привезли до Іспанії на одному з кораблів, що прибув з нещодавно відкритих і підкорених заокеанських земель.

Насіння висіяли в Мадридському ботанічному саду. Рослина чудово прижилася в нових умовах, радувала жовтогарячими голівками в пору квітування, а смачним насінням хто ж відмовиться поласувати. У неї знайшлося багато шанувальників, що сприяло масовому поширенню по Європі золотоголової квітки. 

В українського ботаніка і поета Михайла Клокова (псевдонім Доленго), що родом із Лебедина Сумської області, є такі рядки у вірші "Соняшник":


Жовті плями соняшника на стерні пожовклій,
Мрія? Чи олія? В Мексиці - Дніпро.
Цвіт американський, олійчаний жовнір,
Переможно виступив з моря на город...
     Отак заокеанський прибулець продовжував свій переможний похід на нашому континенті. Щоправда, спершу його в основному висівали на квітниках.

В українському фольклорі соняшник - це насамперед образ хлопця, парубка. Ставлення  до нього доброзичливе, ласкаве, інколи позначене м'якими гумористичними інтонаціями:


Хлопець Мартин
Похилився через тин.
А дівчина Гапка:
"Яка в тебе гарна шапка!
Ще й жовта китиця
Проти сонця світиться,
Як прилетять горобці,
Буде тобі, як вівці
Від сірого вовка".
Що це за промовка?
І це не випадково. Бо й сам соняшник - життєдайний доброзичливець:
Парубійко я вродливий, дуже гарний, не шкодливий;
І росту собі на волі, на городі і у полі.
Квіт до сонця повертаю, за те й назву собі маю.
І олію з мене б'ють, і макуху дістають,
І в веселий свята час дам щось кожному із вас.
Або таке: "Стоїть дубок, на версі картузок, а в картузку -багато діток".
То правда, соняшник упевнено й надійно увійшов у природне довкілля нашого краю, що ані рідних пейзажів, ані картин минувшини, надто ж сільських краєвидів, без нього не уявляємо й не мислимо. Золотоголова квітка на високому стеблі так і світиться, так і виграє повсюдно, обертаючись за рухом сонця, тягнучись до нього. І поетичні уявлення, і художню свідомість полонить як щось первозданне й одвічне.

 

  У відомій "Баладі про соняшник"  Івана Драча образ рослини набуває осмислення, як символ безперервного творчого відкриття і діяння:
 В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
                                  Він бігав наввипередки з вітром,
                      Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
                      І купався коло млина, і лежав у піску,
                      І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве, засмагле сонце
В золотих переливах кучерів
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
                    Обминаючи хмари у небі...

І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!                   

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
    Так осяваюче і виразно, полонивши поетичну увагу автора на початку його творчого шляху, образ цей ще не раз вабитиме поета, принаймні ще зустрінете його у віршах Івана Драча, сучасного українського поета.
   Очевидно, цей сонцесяйний образ якоюсь мірою позначає афористичну експресивну творчість поета і, мабуть, є значним та дорогим для автора.