11.     У 20-30-ті роки нашого століття, як гриби після дощу, виростали нові, щойно створені імена: Вікторія, Неллі, Алла, Артур, Едуард, відродилися давньоруські – Руслан, Лада. Пояснюється це тим, що люди нарешті звільнилися з-під влади церкви, коли доводилося погоджуватися на незугарні імена святих, у день «іменин» яких дитина народилася (пам’ятаєте бідну Нимидору?).

10.  Як же проходила заміна одних імен іншими? Адже не могла вона пройти в ті часи по всій Русі швидко й безболісно. Виявляється, що першими змінювали імена князі й бояри: уже в кінці XIII ст. у них було переважно одно християнське ім’я. Решта населення переходила на нові імена дуже повільно; дохристиянські, язичницькі імена трималися аж до XVII ст., коли вони почали втрачати значення імен і частково переходили в прізвиська, а частково забувалися. І аж десь у 80-90 рр. XIX ст. у середовищі російської інтелігенції деякі дохристиянські імена знову «оживають». Такі, як Олег, Ярослав, Святослав, Ігор, Вадим, Всеволод, Світлана…

 

 

9.   Імена з другою частиною –слав також прозорі: Владислав (влад- і -слав), Святослав (свят- і -слав), Ярослав (яр- і -слав), Ізяслав (ізя- і –слав, ізя – від ізяти - це стара форма сучасного слова «взяти»), В’ячеслав  (вяче – «більше»; у нас не збереглося, але є в інших слов’янських мовах). До прийняття християнства імена простих людей були дуже близькі до загальновживаних слів тогочасної мови, бо, власне, звідти й бралися (Ждан, Булат, Держикрай, Біда, Зима, Нечай, Томило, Третяк та ін.). Усього таких імен, за джерелами, що дійшли до нас, було близько 70.

8.   Із давньоскандінавської мови запозичене й ім’я Ігор (відповідник Інгвар  означав «заступник», «оборонець»). Такі імена, як Владислав, Всеволод, Святослав, Ярослав, утворилися на слов’янському грунті. Вони начебто прозорі, але не поспішайте з тлумаченням: ім’я Володимирми б розклали на «волод(іти) мир(ом)», та помилились би, бо спільнослов’янський корінь волд- справді означав «влада», але мер – це «славний, славетний» (у літописах Володимеръ).

7.   А звідки ж узялися ці канонічні імена? Греки візантійської доби, від яких і прийшло до нас християнство, зібрали в себе найкращі, на їх думку, за значенням і звучанням імена тих народів, із якими в них були торговельні й культурні зв’язки. Поряд з іменами давньогрецького походження у цей список потрапили давньоєврейські, давньоєгипетські, сірійські, вавилонські, латинські імена і навіть імена, про походження яких ми й досі нічого не знаємо. Було додано – дуже мало – слов’янських імен.

Усього в цьому канонічному списку було понад 800 чоловічих імен і десь 250 жіночих. Відомі нам з історії імена руських князів теж запозичені, але з інших джерел. Так, ім’я Борис походить від імені болгарського царя Богориса, який прийняв християнство у 864 р. Ім’я Гліб запозичене з давньоскандінавської мови (там його відповідник Готліб означав «нащадок бога»).

6.  Основна частина чоловічих і жіночих імен, які широко вживаються й сьогодні, прийшли до нас разом із християнством. Після його поширення  на наших землях називати дітей дозволялося лише тими іменами, які були узаконені релігією, оголошені справжніми, «правильними». Усі інші імена вважалися неканонічними (це були імена людей, належних до іншої віри) або просто язичницькими.

5.   Проте ім’я Іван не стало зниженим, грубим, «анекдотичним». Ось один досить своєрідний доказ цього твердження: у вірші Т. Г. Шевченка «У тієї Катерини» читаємо:  

 Із славного Запорожжя                                                                                                      Наїхали гості.                                                                                                                      Один Семен Босий,                                                                                                              Другий Іван Голий,                                                                                                                Третій славний вдовиченко                                                                                                   Іван Ярошенко.

                       Чому тут два Івани? Виявляється, у чорновику був Кіндрат Ярошенко, але це ім’я здалося авторові аж надто буденним, далеким від героїки (йому скоріше місце в казці або якійсь веселій приповідці). От і з’явився в тексті, крім Івана Голого, ще й Іван Ярошенко.