А ось яку легенду про лілеї написано в наш час на Поділлі.

 Це було в давнину, коли в широкі степи України налітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну. 
    В одному селі росли красиві вродою і станом чорноокі красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.
   Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, утопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явилися білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села і, неначе злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, і  невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, із заходом сонця, - ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просинаються зі  сходом сонця, а засинають - коли сонце сідає.