10.4. Готуємося до ЗНО. Усе про сентименталізм.
   

    Сентименталізм (фр. sentimentalisme, лат. sentiment - почуття, чуттєвість, чутливість) - напрям в європейській літературі другої половини XVIII ст. - початку XIX ст., який виник і розвинувся на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму й проголосив "культ почуттів". Він отримав свою назву за твором англійського письменника  Л. Стерна "Сентиментальна подорож" (1768).
 

  Художня система сентименталізму виросла з переконання, що можна подолати негаразди в людських і навіть соціальних стосунках, звернувшись до почуттів людини, до її здатності насолоджуватися власними емоціями. Відповідно вартісним вважався той художній твір, який міг зворушити людське серце й душу.
    Письменники-сентименталісти прагнули наблизитися до сучасного їм життя, змалювати образи інтелігенції, селянства в їхніх щоденних турботах, мріях, сподіваннях. Вони вбачали своє завдання в тому, щоб показати очевидний факт - не лише аристократи, а й прості , звичайні люди вміють глибоко кохати, страждати, сподіватися. Глибшому розкриттю цих почуттів сприяє також розповідь від першої особи, яка є або учасником, або свідком зображуваних подій.

    Класичними зразками сентиментальних творів є романи С. Річардсона ("Памела"), Ж.-Ж. Руссо ("Юлія, або Нова Елоїза"), Й. В. Гете ("Страждання молодого Вертера").
   В українській літературі риси сентименталізму  найбільш притаманні повістям Г. Квітки-Основ'яненка "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов", а також певною мірою - п'єсі "Наталка Полтавка" І. Котляревського і творам Є. Гребінки.     Проте, як слушно зауважив літературний критик Д. Чижевський, "в історії української літератури немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму".